Поширене на Заході припущення про те, що Україна не може перемогти Росію через її ядерний статус, не витримує перевірки історією міжнародних конфліктів. Аналітики та політики, які закликають Київ до поступок, виходять з логіки, що поразка Москви призведе до застосування ядерної зброї, а отже, цілісністю та суверенітетом України необхідно пожертвувати. Однак численні приклади XX століття демонструють, що ядерні держави зазнавали нищівних поразок від менших неядерних супротивників, не вдаючись до атомної ескалації.
У 1960-х роках Франція, яка вже володіла ядерним арсеналом, програла жорстоку колоніальну війну в Алжирі. При цьому Алжир не був класичною заморською колонією, а являв собою повністю анексовану частину Франції з 1,6 мільйона європейських поселенців. Сполучені Штати зазнали принизливої поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз — в Афганістані. Китай також програв війну проти В'єтнаму. У жодному з цих випадків ядерна держава не натиснула «червону кнопку», попри військову катастрофу.
Від часу бомбардувань Хіросіми та Нагасакі у 1945 році жодна країна більше не застосовувала зброю масового знищення для досягнення військових цілей. Паралельно з розповсюдженням атомної зброї еволюціонувало глобальне ставлення до неї. Інтенсивні міжнародні дискусії про наслідки ядерної війни та «ядерної зими» сформували неформальне глобальне табу на застосування атомних боєголовок. Сьогодні широко визнається, що використання ядерної зброї для іноземного втручання є стратегічною безглуздістю та моральною безвідповідальністю.
Впевненість у міцності цього табу настільки сильна, що деякі неядерні держави навіть нападали на ядерні. У 1973 році Єгипет і Сирія атакували Ізраїль, попри відомості про наявність у нього атомного арсеналу. У 1982 році Аргентина, яка не володіла ядерною зброєю, вступила у війну з Великою Британією через Фолклендські острови. Ці випадки свідчать про те, що страх перед ядерною відповіддю не є абсолютним стримуючим фактором навіть для прямих агресорів.
Водночас Київ ніколи не ставив за мету завдати Росії катастрофічної поразки, наприклад, шляхом просування до Москви. Україна прагне лише звільнити території, які Росія до 2014 року визнавала українськими, але незаконно окупувала й анексувала. Більше того, з 2025 року українська влада прямо заявляє про готовність прийняти нинішню лінію фронту як основу для угоди про припинення вогню та розглядає можливість часткового перемир'я, зокрема щодо ударів з великої відстані та атак на судноплавство в Чорному морі.
Попри це, офіційна Москва з початку війни у 2014 році неодноразово погрожувала застосувати атомну зброю. З моменту повномасштабного вторгнення у 2022 році ці спроби залякування стали різкішими та частішими, а у 2024 році Росія демонстративно змінила свою ядерну доктрину, знизивши офіційний поріг ескалації. Апокаліптична риторика Москви справила значний вплив на рішення Європи та Сполучених Штатів, посиливши позиції тих, хто закликає Україну до поступок попри історичні свідчення про можливість поразки ядерної держави.