У сучасній війні перевагу дає не лише кількість ресурсів чи новітня технологія, а здатність швидше за противника зрозуміти, що спрацювало, що ні, чому саме і що потрібно змінити наступного разу. Саме на цій логіці побудований підхід Lessons Learned (LL), або українською — вивчення та впровадження досвіду (ВВД). Для НАТО ця система давно є частиною інституційної архітектури: робота з досвідом інтегрована в доктрини, підготовку та процеси розвитку спроможностей. Україна також розбудовує власну систему ВВД, але масштаб та інтенсивність війни створюють принципово інші умови.
За кожною зміною на полі бою стоїть досвід. Хтось застосував новий підхід і побачив результат або припустився помилки й зрозумів її причину, підрозділ змінив тактику, інший підхопив це рішення, перевірив у своїх умовах і адаптував. Виробник отримав зворотний зв'язок і змінив продукт, інструктор скоригував програму підготовки. Бойова операція, робота екіпажу БпЛА, застосування нового обладнання, взаємодія між підрозділами, невдале рішення, успішний маневр, нова тактика противника — усе це потенційні джерела знань. Але сам по собі досвід ще не є перевагою. Він починає працювати, коли його вдається помітити, зібрати, проаналізувати, зрозуміти першопричини, перетворити на конкретне рішення і повернути назад у військо у вигляді зміненої тактики, процедури, підготовки, доктрини чи іншого практичного рішення.
В українських умовах новий досвід генерується безперервно, одночасно в сотнях підрозділів і тисячах різних ситуацій. І так само швидко він може втрачати актуальність: те, що працювало вчора, противник може навчитися обходити вже завтра. Тому питання вже не тільки в тому, чи здатна армія вчитися, а в тому, чи здатна вона вчитися достатньо швидко.
Одна з головних перепон — пострадянська управлінська культура, у якій результат часто оцінюється у простій системі координат: правильно або неправильно, успіх або невдача. Помилка стає тим, за що можуть покарати, а не тим, що потрібно дослідити. У такій парадигмі системи на кшталт ВВД сприймаються як процедура пошуку винних, своєрідний каталог «правильних» та «неправильних» дій. Деструктив такої логіки полягає в тому, що найбільш цінним джерелом знань часто стає саме те, що не спрацювало. Якщо зафіксувати лише факт невдачі, ми знаємо тільки результат. Якщо ж зрозуміти її першопричину — чому рішення не спрацювало, якої інформації бракувало, що змінив противник, де не спрацювала процедура чи технологія — з'являється можливість змінити наступну дію. За таких умов помилка перестає бути просто помилкою і стає знанням, яке дозволяє не повторити її знову.
Проблема в тому, що досвід є всюди, але кому і як його зібрати? Українські військові щодня генерують величезний масив знань, який розпорошений між людьми, підрозділами, штабами, документами, чатами та особистим спілкуванням конкретних військовослужбовців. Щоб окремий бойовий епізод став знанням для системи, його потрібно зафіксувати, перевірити й проаналізувати, визначивши першопричину, сформувати висновок і рекомендацію, передати тим, хто може її впровадити, а після впровадження зрозуміти, чи справді зміна дала потрібний результат. Більшість цієї роботи аж до результату майже невидима і тому знецінена. Коли новий підхід уже працює на полі бою, результат очевидний. Значно менш помітними залишаються всі кроки, які мали відбутися до цього: розмови з військовими, збір спостережень, верифікація інформації, аналітика, пошук першопричини, формування рекомендацій, їх передача та впровадження.
На рівні бригад система стикається з цілком практичними обмеженнями. Збір досвіду починається там, де він виникає, але саме на цьому рівні часто бракує найпростішого ресурсу — людей і часу. Посада офіцера ВВД зазвичай структурно належить до відділення бойової підготовки, тож робота з досвідом поєднується з іншими функціями. Іноді відповідні обов'язки взагалі покладаються на військовослужбовця як додаткові, і одна людина одночасно відповідає і за поточні завдання підготовки, і за збір та аналіз досвіду. У цій конкуренції пріоритетів результат передбачуваний: підготовка потребує рішення сьогодні, тоді як результат аналітичної роботи може стати видимим значно пізніше. Тому ВВД легко опиняється серед завдань, на які ресурс виділяється за залишковим принципом. Виникає парадокс: чим інтенсивніше підрозділ воює і чим більше цінного досвіду генерує, тим менше в нього може бути ресурсу, щоб цей досвід зафіксувати й передати далі.
Друга складність полягає в тому, що зібрати досвід ще не означає його вивчити. Навіть коли інформація потрапляє в систему, вона не завжди стає знанням. На тактичному рівні роботу з досвідом досі можуть ототожнювати зі збором статистики, розвідувальних даних або описом проведених дій. Аналіз проведених дій справді є важливим інструментом, але він не вичерпує завдання. Щоб досвід дав результат, потрібно пройти весь шлях — від фіксації спостереження до впровадженої зміни та перевірки її ефекту. Саме тому робота з досвідом може здаватися другорядною аж до моменту, коли правильно опрацьоване знання допомагає підрозділу не повторити чужу помилку або швидше знайти рішення для нової загрози.