Після гучного скандалу прокуратура знову опинилася в центрі суспільної уваги. Система переживає кризу довіри, а разом із нею — кризу розуміння того, якою взагалі має бути сучасна прокуратура і яке місце вона повинна посідати в системі кримінальної юстиції. Саме тому сьогодні лунає безліч пропозицій: відкритий конкурс на посаду Генерального прокурора, участь незалежних або міжнародних експертів, нові гарантії незалежності. Це важливі ідеї, але сама процедура призначення не вирішить проблем, які накопичувалися роками. І зміна одного прізвища на інше — теж.
Спочатку потрібно відповісти на ключове питання: що саме наступний Генеральний прокурор має змінити в системі кримінальної юстиції? Проблемами інституційного устрою прокуратури фахівці почали займатися ще у 2000-х роках, задовго до роботи на керівних посадах. Цій темі була присвячена наукова робота. Пізніше з'явилася можливість побачити систему зсередини і безпосередньо брати участь у процесах її трансформації. Досвід переконав у двох речах. Перша — особистість Генерального прокурора має величезне значення. Від керівника залежать напрям руху прокуратури, кадрова політика, управлінська культура, готовність захищати незалежність прокурорів і здатність протистояти політичному чи неформальному впливу. Друга — здорова система не може і не має настільки залежати від особистості керівника, щоб це впливало на процесуальні рішення. Саме поєднання цих двох принципів і має визначати філософію змін у прокуратурі.
Прокуратура десятиліттями будувалася як вертикально організована система. Сильна вертикаль має очевидні переваги: вона дозволяє швидко ухвалювати рішення, забезпечувати єдність практики, концентрувати відповідальність. Але коли рішення залежать від вершини цієї вертикалі, перевага легко перетворюється на системний ризик. Разом зі зміною керівника тоді може змінюватися значно більше, ніж прізвище на дверях кабінету. Тому наступний Генеральний прокурор повинен отримати чіткий реформаторський мандат. Парадокс полягає в тому, що сильний керівник сьогодні потрібен саме для того, щоб зробити посаду Генерального прокурора менш всесильною завтра. І на нього ляже справді велика відповідальність, адже йому доведеться виводити систему з кризи довіри та водночас налагоджувати взаємодію між різними інституціями кримінальної юстиції, між якими накопичилися конфлікти.
Тут виникає важливе питання: чи справді призначення Генерального прокурора потрібно максимально віддалити від Президента і парламенту? Є сумніви. Принаймні зараз, коли рішення мають ухвалюватися швидко й ефективно. Генеральний прокурор не є технічним адміністратором. Це не лише керівник однієї з ключових інституцій держави, а й посадова особа, від якої значною мірою залежить узгодженість функціонування всієї системи кримінальної юстиції. Особливо у період масштабних змін він повинен мати достатню політичну вагу, щоб проводити складні і часто непопулярні зміни. Реформа потребуватиме законодавчих змін, бюджету, перебудови управління, цифровізації, нової кадрової політики і координації з іншими органами кримінальної юстиції. Жоден Генеральний прокурор не зробить цього сам. Тому мандат на зміни фактично мають дати Президент і парламент.
Є два чесних варіанти. Президент може самостійно обрати кандидата, внести його до Верховної Ради, отримати підтримку парламенту й політично відповідати за цей вибір. Або відповідальність можна частково розділити з міжнародними партнерами, які протягом багатьох років підтримують реформу сектору правосуддя в Україні. На нинішньому етапі другий варіант видається продуктивнішим. Міжнародна участь не повинна означати передачу права призначення Генерального прокурора зовнішнім суб'єктам. Конституційне рішення має залишатися за українськими інституціями. Але до призначення можна провести консультації між Президентом і ключовими міжнародними партнерами. Президентська сторона може запропонувати своє коло кандидатів, партнери — своє. Далі кандидати мають оцінюватися за однаковими критеріями: професійністю, доброчесністю, незалежністю від політичного та неформального впливу, управлінською спроможністю, здатністю проводити зміни та забезпечувати нормальну взаємодію з іншими органами кримінальної юстиції.
Міжнародні партнери можуть надати інформацію про ризики, висловити аргументовані застереження, запропонувати кандидатури, яких українська сторона не розглядає. Остаточне рішення однаково залишається за Президентом, а кандидатура потребує підтримки Верховної Ради. Але така участь має ще один важливий ефект. Вона розподіляє відповідальність за наступний етап реформи. Міжнародні партнери роками вкладають у сектор правосуддя політичний капітал, експертизу та фінансові ресурси. Якщо вони беруть участь в оцінці майбутнього керівника до його призначення, логічно очікувати від них і підтримки погодженої програми реформ після призначення. Таким чином виникає тристороння конструкція. Президент і парламент дають політичний та законодавчий мандат. Генеральний прокурор бере на себе відповідальність за реалізацію змін і погоджується обмежити власну владу. Міжнародні партнери допомагають із незалежною оцінкою, експертизою, фінансуванням, цифровими рішеннями та моніторингом. І жодна із цих сторін не отримує права впливати на перебіг конкретного кримінального провадження.
Це не означає, що від конкурсної процедури потрібно відмовитися взагалі. Тим більше Україна взяла на себе це зобов'язання в рамках євроінтеграційного шляху. Водночас можна повернутися до цього питання в рамках дискусії про постійну модель, а не як процедуру під нинішнє кадрове рішення. Якщо починати створювати конкурс зараз, коли потенційне коло кандидатів обмежене, а час на ухвалення рішення стискається, є ризик, що конкурс перетвориться на формальність або інструмент політичного тиску. Значно важливіше сформулювати змістовний порядок денний для майбутнього керівника: що саме він має змінити, які інституційні обмеження на себе взяти і як забезпечити незворотність реформи. Лише тоді зміна прізвища на посаді Генерального прокурора означатиме зміну системи, а не чергову ротацію в межах тієї самої моделі.