Якби політичну модель Бориса Березовського описували мовою бізнесу, вона нагадувала б вертикально інтегровану групу. В одному контурі перебували гроші, доступ до найвищих посадовців, медіаактив, управлінський апарат, виборчі консультанти та креатив. Кожна частина підсилювала іншу.
Саме тому його вплив у 1990-х не можна пояснити одним великим статком. У рішенні Високого суду Англії щодо спору Березовського з Романом Абрамовичем редакційний контроль над ОРТ описано як головне джерело його політичної ваги впродовж другої половини 1990-х. Березовський ще під час кампанії Бориса Єльцина 1996 року розумів, яку цінність має телеканал як політичний актив.
У 1999 році ця логіка стала особливо помітною. Березовський публічно визнавав участь у формуванні переконання, що нова політична конструкція навколо Володимира Путіна можлива. Він допомагав просуванню «Єдності», а ОРТ одночасно використовував ефір проти конкурентів Кремля.
У корпоративному сенсі це був дуже ризиковий проєкт: Березовський допомагав посилювати систему, контроль над якою не мав юридично закріпленого характеру. Після приходу Путіна його неформальні важелі швидко перестали працювати. Він почав конфліктувати з Кремлем, утратив медійний вплив і виїхав до Британії.
Його смерть у 2013 році завершила особисту історію, але не професійний ланцюг. Коронер у Великій Британії залишив відкритий вердикт щодо обставин смерті — остаточної юридичної відповіді, яка б зводила все до однієї версії, не було.
Далі цікаво дивитися, як функції колишньої «вертикалі» перетворилися на окремі ринки.
Станіслав Бєлковський у цій схемі відповідав за політичний продукт на рівні ідей. Він сам згадував роботу над ідеологією «Єдності» для Березовського, хоча відмежовувався від твердження, що створював Путіна. У 2026 році ця компетенція монетизується вже не через закритий штаб, а через публіцистику, ефіри та власний авторський бренд.
Михайло Шейтельман — про дистрибуцію й комунікацію. У власних спогадах він описує роботу радником і консультантом Березовського. Сьогодні замість доступу до великого олігархічного телеканалу він має особисті цифрові канали. Це радикальна зміна моделі витрат: для політичного впливу більше не обов'язково володіти федеральною частотою — достатньо побудувати стійку аудиторію навколо власного імені.
Дем'ян Кудрявцев — управлінська інфраструктура. Його називали правою рукою Березовського, прессекретарем і радником, який був занурений в ОРТ та «Коммерсантъ». Після цього він став окремим медіапідприємцем і менеджером. Тобто компетенція, що обслуговувала приватний політичний центр, перетворилася на самостійний медіабізнес.
Олексій Ситников — продаж результату виборцю. Він розповідав, як за короткий термін організував кампанію Березовського в Карачаєво-Черкесії 1999 року. У 2026-му його продукт значно ширший: стратегічний консалтинг, навчання, коучинг, організаційні зміни. Політичний консалтинг лишився в портфелі, але вже поруч з іншими видами роботи з поведінкою та рішеннями.
Андрій Орлов, або Орлуша, — креативний актив. Наприкінці 1990-х його залучали до кампанії «Єдності». Сьогодні він працює як поет і сатирик, зокрема в оновленому «Громадянині поеті». Креативна технологія вижила, але змінила клієнта: замість штабу — публіка.
Якщо в 1999 році Березовський намагався контролювати весь ланцюг створення політичної вартості, то у 2026 році цей ланцюг розпався на спеціалізовані сервіси й персональні бренди. Бєлковський продає інтерпретацію, Шейтельман — увагу й комунікацію, Кудрявцев — медійний менеджмент, Ситников — консалтинг, Орлуша — політичний креатив.
Це і є найточніша форма його професійної спадщини. Не команда і не спільний політичний капітал, а декомпозиція колись єдиної машини. Люди розійшлися, цілі змінилися, а компетенції виявилися ліквіднішими за самого власника системи.