Україна, яка веде найбільшу війну в Європі з часів Другої світової, потребує глибокого переосмислення системи морської освіти. Питання полягає не в тому, чи потрібні цивільні моряки, а в тому, чи правильно держава розподіляє ресурси між підготовкою кадрів для комерційного ринку та фахівців, від яких залежить оборона країни. Війна змінила уявлення про Чорне море, і сьогодні Україна потребує сильних Військово-Морських Сил не після війни, а саме зараз.
До повномасштабного вторгнення Україна була одним із важливих постачальників кадрів для світового торговельного флоту, посідаючи шосте місце за даними Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD). На комерційних суднах планети офіційно працювало близько 47 тисяч українців, що становить 4,04% плавскладу, хоча експерти вважають реальну кількість значно більшою — до 200 тисяч. Морська професія дозволяла українцям отримувати конкурентну зарплату на глобальному ринку, але податки здебільшого сплачувалися поза межами держави.
Для підготовки цивільних морських фахівців в Україні сформувалася велика система, основу якої становлять державні та приватні заклади освіти, навчально-тренажерні центри, програми підготовки й перепідготовки. За радянських часів фахівців для цивільного флоту готував лише один виш — Одеське вище інженерне морське училище, нині національний університет «Одеська морська академія». Сучасний пул морських вишів значно більший і налічує шість закладів, якщо не брати до уваги ті, що залишилися на тимчасово окупованих територіях, і відокремлені структурні підрозділи.
Серед них — Національний університет «Одеська морська академія», Одеський національний морський університет, Державний університет інфраструктури та технологій у Києві, Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова в Миколаєві, Херсонська державна морська академія та приватний «Морський інститут післядипломної освіти імені контрадмірала Федора Ушакова» в Херсоні. Останній, попри слово «післядипломної» в назві, приймає на перший курс і вчорашніх школярів. У мирний час така система мала свою логіку, але війна змінює державні пріоритети.
Сучасна морська війна — це ракетне озброєння, морські безекіпажні та безпілотні системи, підводні технології, розвідка, зв'язок, системи ситуаційної обізнаності й управління. За кожною технологією стоїть людина, яку треба не просто навчити, а й виховати як командира, сформувати відповідальність, вміння приймати рішення та діяти в умовах невизначеності. Саме тому підготовка військового моряка не може бути побічним напрямком розвитку морської освіти — це має бути одним із державних пріоритетів.
Сьогодні Інститут Військово-Морських Сил є єдиним в Україні профільним військовим закладом, який готує офіцерів для національного військового флоту, Морської охорони Державної прикордонної служби, Сил спеціальних операцій, Головного управління розвідки, Служби безпеки України та інших складових сектору безпеки й оборони. Він був утворений шляхом реорганізації Академії Військово-Морських Сил, яка після тимчасової окупації Криму та Севастополя у 2014 році була передислокована на материкову частину України.
В Одесі довелося починати життя заново: будувати навчальну базу, формувати колектив, відновлювати систему військово-морської освіти. Власних фондів Інститут так і не отримав — він досі є структурним підрозділом Національного університету «Одеська морська академія» і, за словами автора, тягне жалюгідне існування. Чисельність не більше батальйону, мізерна матеріально-технічна база, складні відносини з цивільною академією, яка часто відмовляє в елементарному, а іноді навіть намагається виселити військових із приміщень. Інститут знаходиться на розосередженні в інших місцях дислокації, але проблему це не знімає.