Генеральний прокурор Руслан Кравченко подав заяву на звільнення на тлі корупційних скандалів в Офісі генерального прокурора. Тепер її має підтримати Верховна Рада. Це доволі швидка кадрова розв'язка, але вона не вирішує головних проблем у прокуратурі — одній зі складових трикутника правосуддя.
Чутки про можливу відставку Кравченка з'явилися ще 12 грудня 2025 року. Тоді він поспішив їх заперечити на особистій сторінці у Фейсбук і пригрозив: «Я за кожним прийду особисто». Однак менш ніж за рік він таки написав заяву на звільнення. Йдеться не лише про конкретне кримінальне провадження чи людей, які в ньому фігурують. Операція Національного антикорупційного бюро і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури «Карфаген» підсвітила значно глибшу інституційну проблему: за останній рік прокуратура як інституція стала ще більше залежати від того, хто саме сидить у кабінеті генерального прокурора.
Робота Руслана Кравченка від початку була об'єктом регулярної критики. Його пріоритети не відповідали викликам воєнного часу, євроінтеграційні реформи зупинилися, а подекуди й відкотилися, а в прокуратурі запанувало «ручне управління» та призначення некомпетентних осіб на керівні посади. «Карфаген» у цьому сенсі — лише верхівка айсберга. Він показав, наскільки дорого державі коштує система, в якій кадрові рішення дедалі більше залежать від волі керівника і не ґрунтуються на професіоналізмі, а внутрішні запобіжники слабшають або й узагалі відсутні.
Курс прокуратури за Кравченка став зрозумілим майже одразу після його призначення. 24 червня 2025 року він одним підписом перекреслив річну роботу відомства і міжнародних експертів над пілотним проєктом з добору керівників прокуратур, що передбачав поступовий перехід до призначень на основі конкурсу. Кравченко скасував положення про кадровий резерв для керівних посад у прокуратурі, який був фактично на фінішній прямій. Звісно, резерв не вирішував усіх кадрових проблем. Водночас це мало допомогти поступово перейти від кулуарного пошуку кандидатів до прозорого відбору з чіткими критеріями професійності та доброчесності.
Показовою стала й історія з «фейковими» прокурорськими інвалідностями. Після призначення Руслан Кравченко пообіцяв розібратися зі скандалом, який у 2024 році коштував посади його попереднику Андрію Костіну. Замість кримінальних справ генпрокурор просто надіслав скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів і чекав результату. Не дивно, що такий крок не дав відповіді на головне питання про те, чи були статуси інвалідності отримані незаконно. Тому прокурори дотепер не зазнали кримінальної відповідальності, заледве дисциплінарної — 80% дисциплінарних справ просто закрили, а прокурори й надалі отримують виплати. Дехто втратив керівну посаду й залишився працювати рядовим прокурором. Щобільше — деякі з них навіть повертають собі інвалідність через суд після сумнозвісного скандалу. Тобто Кравченко самоусунувся від проблеми, намагався перекласти відповідальність на незалежний орган, а безкарність прокурорів стала ще більш очевидною всім.
Далі прокуратура за Кравченка продовжила рухатись до ще більш «ручної» моделі управління. Ще на початку каденції він намагався обґрунтувати спрощення процедур призначення «кадровим голодом» у прокуратурі, який сам вигадав. Уже під час липневої атаки на антикорупційні органи в 2025 році парламент ухвалив закон № 4555-IX, який скасовував процесуальну незалежність НАБУ і САП. Журналістські розслідування демонструють, що Кравченко тут відіграв активну роль — за це він отримав можливість додати свої бенефіти в закон, скасувавши конкурси на керівні посади в прокуратурі. Після протестів частину положень, які стосувалися НАБУ і САП, виправили. Але руйнівні зміни для прокуратури залишилися. На час воєнного стану скасували конкурси — з серпня 2025 року на посади в Офіс генпрокурора або обласну прокуратуру можна взяти будь-кого з юридичною освітою. Також розширили процесуальні повноваження генпрокурора, що додатково посилило його вплив на всіх прокурорів. Тобто він тепер може давати вказівки напряму слідчому в обхід прокурора, який веде справу, і «витребувати» необхідні провадження для перевірки, що повністю зупиняє рух у межах провадження. Все, що хотіли обмежити для НАБУ і САП, встановили для інших органів правопорядку та прокуратури. Тобто генпрокурор може втручатись у справи, наприклад, Бюро економічної безпеки і Нацполіції, для реалізації як своїх ідей, так і відстоювання інших політичних інтересів.
Інституційні реформи прокуратури — конкурс на керівні (не лише рядові) посади, посилення прокурорського самоврядування, випадковий розподіл кримінальних проваджень, нова система оцінювання і вдосконалення дисциплінарної процедури — за Кравченка фактично опинилися на паузі. Натомість генпрокурор обрав собі пріоритетом захист прав дітей. Офіс генпрокурора почав залучати керівників обласних і окружних прокуратур до особистої підтримки обвинувачення в резонансних справах щодо вбивств і зґвалтувань дітей, розуміючи, що вони гірше обізнані зі справою, ніж прокурори, які вели їх від самого початку. Прокуратура також пропонувала ширші можливості для координації інших державних органів у сфері захисту дітей. Така практика, на думку фахівців, створювала два ризики: поступове повернення прокуратури до радянсько-тоталітарної логіки «загального нагляду», від якої Україна відмовлялася під час попередніх реформ, та підміну спеціалізованих ювенальних прокурорів адміністративними керівниками.
Україна ж тим часом втратила цілий рік у реформі прокуратури. Після звільнення Руслана Кравченка країні доведеться відповісти одразу на два запитання. Хто стане наступним генпрокурором? І що робити з понівеченою за Кравченка системою, яку наступник успадкує? А що буде далі з самим Русланом Кравченком — ймовірно, відповість САП у нових матеріалах.