Зала повна, всі сидять ще до приходу міністра, навколо тиша — але більшість людей перед сценою не журналісти. Саме так угорське видання 444 описує частину пресконференцій Петера Сійярто, коли він очолював Міністерство закордонних справ.
За словами джерел 444 у самому відомстві, співробітників різних підрозділів регулярно просили або зобов’язували приходити на такі заходи. Керівництво повідомляло, скільки людей треба направити, щоб зайняти приблизно 50–60 місць. Прибути потрібно було щонайменше за пів години.
Правила звучали майже як інструкція для постановочного кадру. До появи Сійярто всі вже мали сидіти, причому в повній тиші. Після виступу теж не можна було одразу вставати: спочатку зал залишав міністр. Якщо добровольців не вистачало, начальники визначали конкретних працівників, які підуть на пресконференцію.
А де ж преса? Саме тут історія стає значно серйознішою. 444 повідомляє, що незалежні редакції майже не отримували запрошень. Один із працівників МЗС згадував, що часом у залі бачив лише одного справжнього журналіста — від державного агентства MTI. За його словами, одного разу співробітник пресслужби навіть підказував, яке питання варто поставити.
Тобто проблема не в тому, що чиновники слухали міністра. На відкритих заходах це саме по собі не є чимось незвичним. Питання в поєднанні двох речей: місця заповнювали працівниками відомства, а редакціям, які могли зламати підготовлений сценарій незручним запитанням, доступ обмежували.
Про такий доступ 444 сперечалося з міністерством і раніше. Видання вимагало оприлюднити, кого саме запрошували на пресконференції Сійярто. У 2024 році воно виграло судову справу, однак наступного року повідомило, що мусить запускати процедуру примусового виконання рішення. Міністерство, за версією редакції, так і не надало повну інформацію, хоча суд став на бік журналістів.
Сійярто зараз уже не міністр. Після політичної зміни 2026 року МЗС Угорщини очолила Орбан Аніта; це зазначено на офіційному урядовому сайті. Тому історія 444 описує не нинішні пресконференції, а практики попереднього керівництва.
Зовні така схема могла працювати дуже просто: камера бачить міністра, ряди зайнятих стільців і кілька запитань. Глядачеві важко визначити, хто сидить перед ним і які редакції залишилися за дверима. Саме тому наступна важлива частина цієї історії — не ще одна фотографія заповненого залу, а документи. Внутрішні листи або списки могли б показати, скільки людей направляли на конкретні заходи й хто ухвалював рішення про допуск преси.