Перетворення Чорнобильського напрямку на довгостроковий оборонний рубіж почалося не з чергового відео окопів, а з державного рішення про землю та інфраструктуру. Указ президента №835/2024 від 5 грудня 2024 року змінив межі Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника й вивів із нього 695,2 гектара смуг уздовж державного кордону.
Ці землі передані в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби. Перелік цілей у документі практичний: будівництво, облаштування й утримання інженерно-технічних та фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, просік і комунікацій. Тобто держава створила юридичну основу для того, щоб оборонні споруди на цій ділянці були не тимчасовою польовою імпровізацією, а елементом постійного режиму кордону.
Передумова зрозуміла. У 2022 році Росія використала територію Білорусі для наступу на Київ, а війська пройшли через Чорнобильську зону. Після відступу російських сил завдання держави змінилося: не просто відновити контроль над територією, а прибрати саму можливість швидкого повторення маршруту. Це означає витрати на інженерні споруди, підтримання загороджень, моніторинг і постійну готовність персоналу.
У 2026 році прикордонна служба підтверджувала продовження робіт. На найбільш небезпечних напрямках нарощуються мінно-вибухові загородження, а оборонні лінії розширюються. Associated Press у липні описало північний кордон як сильно мілітаризований простір із протитанковими перешкодами, колючим дротом, мінами та антидроновими засобами. Прикордонники патрулюють кордон цілодобово із застосуванням дронів та інших систем спостереження.
Це показує важливий механізм державної політики: оборона кордону більше не залежить від одного виду перешкод. Інженерні споруди мають затримати рух, мінні загородження — ускладнити його на визначених небезпечних напрямках, а спостереження — дати час на реакцію. Водночас відкриті джерела не дозволяють стверджувати, що «всі дороги й ліси» щільно заміновані. Таке формулювання виходить за межі перевіреного фактажу й створює хибну картину тотального мінування.
Для Чорнобильської зони ця інфраструктурна логіка ускладнена природоохоронним і радіаційним режимом. Військові споруди розміщуються на території, де господарська діяльність обмежена через наслідки аварії 1986 року. У 2022 році російські підрозділи копали позиції в забрудненому ґрунті, а пожежі, пов'язані з бойовою активністю, завдавали шкоди лісам. Це означає, що управління територією має поєднувати оборону з екологічною безпекою.
Окремий ризик — стан ядерної інфраструктури. Після удару безпілотника в лютому 2025 року арка Нового безпечного конфайнмента втратила здатність повністю підтримувати герметичність. Станом на квітень 2026 року ЧАЕС повідомляла про контрольований стан, відсутність перевищення радіаційних норм і роботи з відновлення. Для держави це означає, що безпека північного кордону й захист ядерних об'єктів фактично стали частинами одного управлінського завдання.
При цьому сама наявність фортифікацій не свідчить про те, що Київ очікує вторгнення найближчими днями. У червні та липні українські посадовці повідомляли, що не бачать у Білорусі біля кордону ударного угруповання, готового до наземної атаки. Але після 2022 року держава будує систему не під поточну фотографію сил противника, а під довгостроковий ризик.
У цьому сенсі Чорнобильський напрямок показує, як війна змінює навіть режим заповідних земель. Там, де раніше головними управлінськими категоріями були радіаційний контроль і охорона природи, тепер до них додалася постійна прикордонна інженерія. Це рішення має стратегічну ціну, але його мета також очевидна: не дати російській армії вдруге використати ту саму географічну можливість.