Україна наразі є світовим лідером у бойовому застосуванні наземних роботизованих комплексів (НРК). Жодна інша армія світу не має порівнянного досвіду використання таких систем у реальній війні з такою інтенсивністю та для такого широкого спектра завдань. Про це йдеться в колонці засновника Школи НРК, офіцера батальйону НРК 3-ї ОШБр Третього армійського корпусу Віктора Павлова для РБК-Україна.
Масштаб застосування НРК добре видно на прикладі Третього армійського корпусу. У бригадах 3АК працюють уже не поодинокі машини, а цілі підрозділи наземних дронів. Вони закривають до 80% потреб піхоти та виконують 90% евакуацій важкопоранених на передньому краї. Ще один приклад — наступальна операція «Вівальді» на півночі Донеччини. Під час її другого етапу важкі бомбери доставляли НРК-камікадзе більш ніж на 10 кілометрів у тил противника. Це стало першим у світі випадком, коли в рамках наступу НРК-камікадзе десантували з важких БпЛА на такій відстані за лінією фронту. Наземні роботи діяли у спільному задумі з розвідкою, ударними БпЛА, артилерією, РЕБ, ППО та піхотою. Цей приклад показує, що результат створює не окрема платформа, а узгоджена робота всієї системи.
Втім, технологічне лідерство під час війни не дається назавжди. Противник вивчає український досвід, а партнери інвестують у власні роботизовані системи. Значна частина української галузі НРК досі тримається на ініціативі окремих командирів, підрозділів, волонтерів і гнучкості виробників. Це дає сильний результат локально, але не перетворює ці успіхи на спільну практику всього війська. Щоб утримати перевагу, Україні потрібна спільна система розвитку НРК.
Насамперед потрібен повний аудит. Має бути відомо не лише кількість переданих підрозділам НРК, а й скільки з них справні, скільки перебувають у ремонті, які завдання вони виконують і з яким результатом. Потрібні дані про втрати, тривалість ремонту, підготовку операторів, наявність запчастин, зв’язку, транспорту та інфраструктури. Ця інформація вже частково існує, але розпорошена між підрозділами, виробниками, навчальними структурами та фондами. Завдання аудиту — звести ці дані в єдину картину й визначити, що саме гальмує розвиток сфери.
Міністерство оборони анонсувало створення Центру компетенцій НРК як єдиної точки взаємодії для виробників, військових і Генерального штабу. Саме цей Центр має стати аналітичним ядром процесу: знаходити системні проблеми, визначати їхні причини та готувати пропозиції для Генштабу й Міноборони.
Аудит має показати, що відбувається у сфері, а рамка DOTMLPF-I — пояснити, чому виникають виявлені проблеми. Наприклад, підрозділ може мати техніку, але виконувати недостатньо місій через невизначені тактики, відсутність потрібних посад, нестачу операторів і техніків, слабку ремонтну базу або проблеми зі зв’язком. Для системного аналізу таких причин можна використати рамку DOTMLPF-I, яку в НАТО застосовують для оцінювання військових спроможностей. Вона дозволяє розглянути результат через вісім складових: доктрину, організацію, підготовку, матеріальну частину, лідерство, персонал, інфраструктуру та взаємосумісність.
Спочатку потрібно визначити необхідний ефект. Наприклад, підрозділ має регулярно виконувати певну кількість логістичних місій у визначених умовах і з необхідною надійністю. Після цього можна порівняти необхідне з фактичним станом, знайти невідповідності, оцінити створений ними ризик і визначити, що потрібно змінити. Мета полягає не в тому, щоб скласти рейтинг підрозділів, а в тому, щоб встановити, чому визначений результат не створюється стабільно.
Міністерство оборони має сформувати спільну методологію, стандарти та ресурсну рамку. Генеральний штаб — визначити необхідні оперативні ефекти, організувати збір і перевірку даних та встановити пріоритетність виявлених проблем. Після оцінювання підрозділ має отримати зрозумілі інструменти, які допоможуть йому набути або розвинути необхідну спроможність. Одним з них може стати гайдлайн.
Окремо порушується питання про достатність планової цифри закупівель у 50 тисяч НРК. Вона має відповідати реальній потребі війська — з урахуванням людей, ремонту, зв’язку та інфраструктури, а не лише виробничим можливостям ринку. Лише за такого підходу українське лідерство у наземних роботах може стати системною перевагою всього війська, а не залишитися сумою локальних успіхів.