Для українців у Німеччині європейська дискусія про притулок часто виглядає так, ніби люди з Близького Сходу та Афганістану майже автоматично прямують до Німеччини або Франції, тоді як Швейцарію та північні країни обходять. Статистика за 2025 рік підтверджує особливу роль Німеччини, але не підтверджує другу частину цього уявлення.
У країнах EU+ у 2025 році подали близько 822 тисяч заяв на міжнародний захист. Німеччина отримала 163 тисячі, Франція 152 тисячі, Іспанія 143 тисячі, Італія 134 тисячі. Разом із Грецією ці п’ять країн зібрали 80% усіх заяв. Це дані саме про процедуру притулку, а не про всіх іноземців чи всіх людей, які перебувають у Європі з різними формами захисту.
Німеччина справді має особливе значення для афганців, сирійців і громадян Туреччини. У 2025 році ці групи були сильніше сконцентровані саме тут. Одна з причин — уже сформовані громади. На початку 2026 року в Німеччині проживали приблизно 936 тисяч громадян Сирії, 450 тисяч громадян Афганістану та 254 тисячі громадян Іраку.
Такі цифри створюють практичний ефект мережі. Людина може мати в Німеччині брата, двоюрідного родича, знайомого або громаду, яка говорить її мовою. Це означає допомогу з першими днями, пошуком житла, орієнтацією в установах, школою для дітей і контактами на ринку праці. Європейське агентство з питань притулку називає сімейні зв’язки, діаспору, мову, культурну близькість, транспортні маршрути та очікувані економічні можливості серед головних чинників вибору країни.
Південь Європи виконує іншу функцію. Італія та Греція лежать на зовнішньому кордоні, тому для багатьох людей це місце першого прибуття. Центральний середземноморський маршрут залишався найактивнішим у 2025 році, а на півдні Італії висадилися близько 66,3 тисячі людей. Але місце висадки не завжди є місцем, де людина прагне залишитися надовго.
Склад заявників теж різний. Афганці, сирійці та громадяни Туреччини частіше обирали Німеччину. У Франції були сильніше представлені громадяни ДР Конго, Гвінеї та Гаїті, в Іспанії — Венесуели й Малі, в Італії — Бангладеш, Єгипту та Перу. Тому говорити про один «близькосхідний потік», який просто ділиться між кількома країнами, некоректно.
Швейцарія особливо добре показує різницю між абсолютними та відносними цифрами. У 2025 році там подали 25 781 заяву про притулок. Це в рази менше, ніж у Німеччині, але приблизно 2,8 заяви на тисячу жителів — вище за європейське середнє 1,8. Найбільшою групою були громадяни Афганістану; серед помітних груп були також громадяни Туреччини, а сирійці та іракці теж подавали заяви.
Швейцарська міграційна служба водночас зазначає, що країна менш важлива як кінцева точка, ніж Німеччина, Франція або Велика Британія, і частіше виконує транзитну роль. Це не суперечить високому показнику на душу населення. Маленька країна може мати відносно значне навантаження і водночас бачити багато людей, які рухаються далі.
На півночі Європи спад справді різкий. Швеція отримала близько 6700 заяв у 2025 році — найнижчий рівень у XXI столітті. Фінляндія отримала 2549. Але серед найбільших груп у Швеції й далі були громадяни Афганістану, Сирії, Ірану та Іраку; у Фінляндії — Афганістану та Іраку. Шведське відомство пов’язує зменшення як із загальним спадом у Європі, так і зі змінами національних правил.
З 12 червня 2026 року новий Пакт ЄС про міграцію та притулок посилив правило першої країни в’їзду. Загалом людина має подати заяву там, де вперше в’їхала до ЄС, а для несанкціонованих вторинних переміщень діють швидші процедури. Водночас сімейні зв’язки, візи та дозволи на проживання й далі можуть визначити відповідальною іншу державу. Швейцарія як учасниця Дублінської системи застосовує відповідні правила відповідальності.
Європейська карта притулку тому складається не з «привабливих» і «непривабливих» країн. Її формують кордони, закон, уже наявні громади та ситуація у країнах походження. У 2025 році кількість сирійських заяв у EU+ впала приблизно на 72% після падіння режиму Башара Асада. Це означає, що навіть роль Німеччини може змінюватися разом із тим, як змінюються причини втечі, маршрути та правила всередині Європи.