Спецтрибунал щодо агресії проти України ще не проводить гучних процесів. Але його вже будують так, щоб справа не залежала від того, скільки років конкретна людина залишатиметься при владі.
«Бурак» у великому ексклюзиві розібрав логіку суду. 25 червня 2025 року Україна і Рада Європи підписали угоду про його створення. У травні 2026-го 36 держав і ЄС ухвалили механізм Керівного комітету. Нідерланди готові прийняти операційну фазу. Далі — прокурор, список із 15 суддів і повна судова інфраструктура.
Суд створюють під конкретний злочин — агресію. Це не ще одна копія Міжнародного кримінального суду. Завдання — встановити персональну відповідальність людей, які могли на найвищому рівні планувати, готувати, ініціювати або здійснювати напад.
Саме тому найбільше запитань до російського політичного та військового керівництва. Але автоматичного принципу «всі члени Ради безпеки винні» немає. Статут вимагає довести роль кожної людини окремо.
21 лютого 2022 року Путін сам створив один із найвідоміших публічних документів тієї доби. На засіданні Ради безпеки посадовці по черзі виходили до мікрофона і висловлювалися щодо визнання так званих ДНР і ЛНР. Путін перепитував, вимагав однозначних відповідей і фактично влаштував телевізійну перекличку верхівки.
Через три дні Росія почала повномасштабне вторгнення. Але важлива юридична деталь: 21 лютого формально обговорювали визнання окупаційних утворень, а не голосували за напад. Тому запис може бути доказовим контекстом, але не замінює документів про планування війни.
У прокурора буде доступ і до старих матеріалів. Статут дозволяє передавати докази, які вже зібрали Україна та інші держави, зокрема в межах Міжнародного центру з переслідування злочину агресії.
А що з Путіним? Поки він президент, діє персональний імунітет. Прокурор все одно може розслідувати можливу роль, збирати докази й готувати обвинувальний акт. Але суддя не підтвердить його до моменту, коли Путін перестане бути главою держави або імунітет буде знятий.
Тобто посада ставить справу на паузу, а не стирає її. Навіть якщо основний трибунал до того часу скоротить роботу, статут передбачає залишковий механізм для незавершених проваджень.
Історія показує, що такі паузи можуть бути дуже довгими. Нюрнберг завершився в 1946 році, але Айхмана знайшли у 1960-му, Штангля — у 1967-му, а Клауса Барбі засудили у Франції в 1987 році. Це були вже національні суди, не Нюрнберзький трибунал, але принцип часу той самий.
Жоден чесний юрист не скаже сьогодні, що кожен російський посадовець гарантовано буде засуджений. Для цього потрібні докази й суд. Але гарантії безкарності через те, що мине багато років, теж немає. Саме під це і створюють механізм.