Є біографії, які легко описати посадами, датами й нагородами. Біографія Григорія Міхнова-Вайтенка вперто не вкладається в таку форму. 3 вересня йому виповнюється 59 років, і найточніше про нього говорять не титули, а ланцюжок конкретних рішень: піти зі звичного церковного середовища, коли війна стала моральною межею; створити систему допомоги біженцям; молитися за померлого, коли сама така молитва перетворилася на ризик; залишитися в Росії після отримання статусу «іноземного агента».
Міхнов-Вайтенко народився 3 вересня 1967 року. Він прийшов до священства після роботи в медіа. У 1985 році був охрещений у середовищі громади Олександра Меня, у 2008 році став дияконом, а в 2009-му — священником РПЦ.
У 2014 році після початку війни проти України він публічно заявив про несумісність добровільної участі у братовбивчому насильстві зі своїм розумінням християнства. Невдовзі попросив вивести його за штат. Наступного року приєднався до Апостольської православної церкви, де був висвячений у єпископи. У квітні 2023 року її собор обрав його предстоятелем.
Цей церковний статус міг би залишитися головною частиною його біографії. Але після 24 лютого 2022 року в Петербурзі почалася робота, яка змінила масштаб його громадської присутності. До правозахисників зверталися українці, які не розуміли, як оформити документи, куди їхати, як отримати медичну допомогу. Потім з’явилися перші вимушені переселенці.
При громаді створили Центр допомоги біженцям. Тут не намагалися вирішувати за людину, де їй «правильно» жити. Якщо хтось хотів виїхати до Європи — шукали маршрут і транспорт. Якщо людина залишалася — допомагали з документами, лікуванням, житлом. Якщо треба було повернутися до родичів — шукали варіанти й для цього.
До березня 2024 року, за словами Міхнова-Вайтенка, центр обробив близько 40 тисяч заявок. Особливо складними були випадки тяжкохворих і літніх людей, яких війна позбавила нормального доступу до медицини. У таких історіях релігійні формули швидко відступають перед необхідністю знайти лікаря, автомобіль, гроші на дорогу й людину, яка візьме слухавку о другій ночі.
У 2022 році Московська Гельсінська група присудила Міхнову-Вайтенку премію за захист ув’язнених та інших уразливих груп. Це визнання добре описує ширшу частину його роботи: поруч із церковним служінням роками існувала правозахисна практика.
У лютому 2024 року він повідомив про намір відслужити біля Соловецького каменя панахиду за Олексієм Навальним. Його затримали ще біля дому. Після тривалого перебування у відділку священнику стало зле, і його госпіталізували з інсультом. Згодом адміністративне провадження закрили за строками давності.
У липні 2024 року Мін’юст Росії включив Міхнова-Вайтенка до реєстру «іноземних агентів». Він не зник із публічного життя й не припинив служіння. Навпаки, пояснював, що Центр допомоги треба перебудувати так, аби він не залежав від однієї людини. У червні 2026 року з’явився новий адміністративний протокол — цього разу за звинуваченням у співпраці з «небажаною організацією».
У день його 59-річчя доречно говорити про обережність: людина, яка продовжує жити в Росії, не потребує додаткового пафосу, що може лише зробити її становище складнішим. Але обережність не означає применшення фактів. Міхнов-Вайтенко багато років послідовно ставить гідність окремої людини вище за зручність інституції. У час, коли великі слова часто нічого не коштують, це, можливо, і є найпереконливішим способом говорити про віру.