3 вересня Григорію Міхнову-Вайтенку виповнюється 59 років. У новинах його ім’я найчастіше з’являється поруч із формулюваннями про «іноземного агента», суди, затримання або панахиду за Олексієм Навальним. Але ці епізоди — лише верхній шар історії людини, для якої церковне служіння давно стало практичною роботою з чужою вразливістю.
Він народився 1967 року в Москві. Перш ніж стати священником, працював у телевізійній сфері й займався медійними проєктами. Християнство увійшло в його життя ще в СРСР: у 1985 році він прийняв хрещення в середовищі громади Олександра Меня. У 2008 році був висвячений у диякони, у 2009-му — у священники РПЦ.
Після початку війни Росії проти України у 2014 році Міхнов-Вайтенко зайняв позицію, яка визначила його подальший церковний шлях. Він публічно говорив про те, що добровільна участь у братовбивчій війні несумісна з його розумінням християнства, а згодом попросив вивести його за штат РПЦ.
У 2015 році він приєднався до Апостольської православної церкви. Через вісім років, 29 квітня 2023-го, надзвичайний собор обрав його предстоятелем. Це невелика церковна структура порівняно з РПЦ, але саме її масштаб дозволив Міхнову-Вайтенку зосередитися не на великій інституційній політиці, а на громадах і конкретних людях.
Після повномасштабного вторгнення ця логіка стала особливо помітною. У Петербурзі виник Центр допомоги біженцям і вимушеним переселенцям. Українцям, які опинилися в Росії, потрібні були юристи, лікарі, транспорт, квитки, тимчасове житло та пояснення, як діяти далі.
Міхнов-Вайтенко описував принцип центру дуже просто: насамперед запитати в самої людини, чого вона хоче. Хтось прагнув виїхати до Європи, хтось залишався в Росії, хтось хотів повернутися. Волонтери не мали обирати замість них. Їхня задача полягала в тому, щоб дати людині можливість реалізувати власне рішення.
До березня 2024 року центр, за його словами, обробив близько 40 тисяч заявок. Це могли бути повторні звернення, тому цифру не слід перетворювати на число окремих людей. Та вона показує інтенсивність роботи. Особливо багато зусиль потребували хворі, літні люди й сім’ї, для яких дорога сама по собі була небезпечною.
У 2022 році Міхнов-Вайтенко отримав премію Московської Гельсінської групи за захист прав ув’язнених та інших уразливих груп. Для нього правозахисна робота давно існує поруч із пастирською: відвідування, листи, підтримка, консультації, спроби знайти людей, які можуть реально втрутитися.
У лютому 2024 року він захотів відслужити у Петербурзі панахиду за Олексієм Навальним. Священника затримали біля дому, а пізніше госпіталізували з інсультом. Справа зрештою не дійшла до покарання — провадження закрили через сплив строків давності.
У липні 2024-го російський Мін’юст вніс його до реєстру «іноземних агентів». Міхнов-Вайтенко заявляв, що оскаржуватиме рішення. У 2025 році він отримав адміністративний штраф за своє антивоєнне звернення 2022 року, а в червні 2026-го повідомив про новий протокол щодо «співпраці з небажаною організацією».
Попри це він не залишив Росію й продовжує служити в Санкт-Петербурзі. Саме тут його біографія набуває особливої ваги. Не тому, що будь-яке залишання в країні автоматично є подвигом, і не тому, що ризик треба романтизувати. А тому, що його погляди перевіряються щоденною практикою: кому допомогти, кого вислухати, за кого молитися, від яких слів не відмовитися.
У 59 років Міхнов-Вайтенко має достатньо титулів, щоб скласти офіційну біографію. Але найкраще його описує інше: він знову й знову обирає бути поряд із людиною, коли цій людині важко. У цьому виборі мало зовнішнього блиску, зате багато того, що робить біографію переконливою.