3 вересня 2026 року Григорію Міхнову-Вайтенку виповнюється 59 років. У його біографії є кілька ролей, які в сучасній Росії дедалі важче поєднувати в одній людині: священнослужитель, правозахисник, організатор допомоги біженцям і публічна людина, яка не відмовилася від власного розуміння християнської відповідальності через політичну кон’юнктуру.
Він народився 3 вересня 1967 року. До священства прийшов не одразу: навчався у ВДІКу, працював на телебаченні, займався медійними проєктами. У 1985 році прийняв хрещення в колі, пов’язаному з громадою отця Олександра Меня. У 2008-му був висвячений у диякони, наступного року — у священники.
Переломною для його церковного шляху стала війна Росії проти України, що почалася 2014 року. Міхнов-Вайтенко публічно говорив про неприпустимість добровільної участі християнина у братовбивчій війні та згодом залишив служіння в Російській православній церкві. У 2015 році він перейшов до Апостольської православної церкви, а 29 квітня 2023 року її надзвичайний собор обрав його предстоятелем.
Для українського читача, однак, найважливішою частиною цієї біографії може бути не церковний титул, а те, що сталося після 24 лютого 2022 року. У Петербурзі при місцевій громаді було створено Центр допомоги біженцям і вимушеним переселенцям. Він допомагав людям, які опинилися в Росії після Маріуполя, Херсона, інших українських міст і сіл: із документами, лікуванням, квитками, тимчасовим житлом, евакуаційними маршрутами, юридичними питаннями.
В інтерв’ю 2024 року Міхнов-Вайтенко говорив, що до березня того року центр обробив близько 40 тисяч заявок. Це не означає 40 тисяч окремих людей: одна родина могла звертатися не раз, а запити були дуже різними. Але сама цифра показує масштаб практичної роботи, яка роками трималася на волонтерах, лікарях, юристах і людях, готових брати на себе конкретні чужі проблеми.
У 2022 році Московська Гельсінська група відзначила Міхнова-Вайтенка премією за захист прав ув’язнених та інших уразливих груп. Його правозахисна діяльність не обмежувалася українською темою, але саме допомога біженцям стала одним із найпомітніших напрямів останніх років.
У лютому 2024 року він оголосив, що хоче відслужити біля Соловецького каменя у Петербурзі панахиду за Олексієм Навальним. Священника затримали біля дому, а згодом госпіталізували з інсультом. Адміністративне провадження пізніше припинили через сплив строків давності.
19 липня 2024 року російське Міністерство юстиції внесло Міхнова-Вайтенка до реєстру «іноземних агентів». Він заявляв, що оскаржуватиме цей статус. Навіть після цього його публічне життя не зникло: він продовжив служіння та роботу з людьми. У червні 2026 року він повідомив про ще один адміністративний протокол, складений у Петербурзі за нібито співпрацю з «небажаною організацією».
Важливо не перетворювати його історію на плакат. Сам Міхнов-Вайтенко багато років говорить мовою не політичної героїки, а пастирської відповідальності: спочатку побачити людину, потім її страх, хворобу, втрату документів, потребу в дорозі чи молитві. Для українців, яким російська держава принесла війну, така позиція російського священнослужителя не скасовує масштабу злочину й не просить про поблажливість до суспільства. Вона лише нагадує, що навіть усередині системи, де за антивоєнне слово платять дедалі дорожче, особистий вибір залишається можливим.
У свої 59 Міхнов-Вайтенко залишається в Росії й продовжує служити. Саме це робить його біографію особливо складною: переконання тут не винесені в безпечну дистанцію, а щодня співіснують із реальністю країни, де церковне, громадянське й правозахисне служіння можуть легко стати приводом для нового тиску. Наступні сторінки цієї історії залежатимуть не від ювілейних слів, а від того, чи зможе він і далі робити те, що вже багато років вважає своєю роботою — бути поруч із тими, кому найважче.