Григорію Міхнову-Вайтенку 3 вересня виповнюється 59 років. Для української аудиторії його ім’я важливе насамперед через рідкісну для публічного російського православ’я послідовність: ще після початку війни 2014 року він відмовився погоджувати церковну риторику з виправданням насильства проти України, а після повномасштабного вторгнення став одним з організаторів допомоги українцям, які опинилися на території Росії.
Міхнов-Вайтенко народився 3 вересня 1967 року в Москві. Його шлях до священства був довгим: ВДІК, телебачення, власні медійні проєкти, а паралельно — церковне життя. Він прийняв хрещення у 1985 році в середовищі громади Олександра Меня. У 2008 році його висвятили у диякони, у 2009-му — у священники Російської православної церкви.
2014 рік став моментом розриву. Після поїздки до Краматорська він публічно сформулював позицію, за якою добровільна участь у братовбивчій війні несумісна для нього з християнським життям. Того ж року він попросив вивести його за штат РПЦ. Це не було коротким політичним жестом: наступні роки показали, що позиція залишилася частиною його релігійного світогляду.
У 2015 році Міхнов-Вайтенко приєднався до Апостольської православної церкви і був висвячений у єпископи. 29 квітня 2023 року надзвичайний собор цієї церкви одностайно обрав його предстоятелем. Сьогодні церковні ресурси вказують його як главу Євро-Азійської архієпископії, пов’язаної з Санкт-Петербургом.
Після 24 лютого 2022 року його служіння отримало дуже практичний вимір. При петербурзькій громаді створили Центр допомоги біженцям та вимушеним переселенцям. У перші тижні йшлося про консультації та тимчасове розміщення. Потім робота перетворилася на постійний потік медичних, юридичних, транспортних і побутових запитів.
Міхнов-Вайтенко розповідав, що центр працював і з людьми, які хотіли залишитися в Росії, і з тими, хто прагнув виїхати до Європи або повернутися в Україну. Принцип був максимально простим: запитувати в самої людини, чого вона хоче, а не вирішувати за неї. До березня 2024 року центр оцінював кількість оброблених звернень приблизно у 40 тисяч.
Ця робота принесла йому правозахисне визнання. У 2022 році Московська Гельсінська група присудила Міхнову-Вайтенку премію за захист прав ув’язнених та інших уразливих груп. Його діяльність включала допомогу тим, хто часто залишається поза великими політичними історіями: людям без документів, хворим, сім’ям у дорозі, підопічним інтернатів.
У лютому 2024 року він хотів відслужити панахиду за Олексієм Навальним біля Соловецького каменя у Петербурзі. Священника затримали, після чого він опинився в лікарні з інсультом. Провадження щодо нього згодом закрили через сплив строків. У липні того ж року Мін’юст РФ включив його до реєстру «іноземних агентів»; Міхнов-Вайтенко заявив про намір оскаржувати рішення.
Для українців його біографія не потребує штучного прикрашання. Важлива саме послідовність дій. Він не може зупинити війну, не представляє російську державу й не претендує говорити від імені всього суспільства. Його масштаб інший: люди, яким потрібен лікар; родина, яку треба провести через кордон; молитва за померлого; правова консультація; публічна відмова називати вбивство нормою.
У червні 2026 року Міхнов-Вайтенко повідомив про новий адміністративний протокол у Петербурзі — цього разу за звинуваченням у співпраці з «небажаною організацією». Він і далі залишається в Росії та продовжує служіння. У нинішніх умовах це робить його позицію не гучнішою, а вразливішою. І водночас пояснює, чому 59-й день народження цього священника — привід говорити передусім не про титули, а про довгу звичку не проходити повз чужу біду.