Великі переговори часто зводяться до одного питання: кому угода потрібна більше. Саме так зараз виглядає суперечка США та Ірану навколо Ормузької протоки. The Wall Street Journal повідомляє, що Дональд Трамп хотів перетворити її повне відкриття на зрозумілий фінал війни й був готовий розглянути вихід навіть без окремої ядерної угоди.
Для президента США це прагматична формула. Ядерне досьє надто складне для швидкого компромісу. Вільний рух через Ормуз, навпаки, можна показати конкретно: танкери проходять, ризики для нафти знижуються, американська економіка отримує стабільніші ціни. У політичній комунікації такий результат значно простіший за технічні деталі ядерної угоди.
Іран, схоже, прочитав цю логіку. 8 серпня Вища рада національної безпеки висунула набір умов, які роблять відкриття протоки частиною масштабнішої угоди. Тегеран хоче припинення американських погроз, завершення війни проти Ірану та його союзників, скасування морської блокади й виведення американських сил із району країни.
До цього додаються гроші та санкції. Іран вимагає повної компенсації воєнних збитків, скасування санкцій та розмороження активів. Тобто Вашингтон пропонує говорити про один результат, а Тегеран відповідає цілим пакетом, який торкається військової присутності, фінансів і регіональної політики США.
У переговорах це класична спроба скористатися чужим дедлайном. WSJ зазначає, що відкриття протоки дедалі більше цікавить Білий дім як політичний вихід із війни напередодні проміжних виборів. Якщо Іран вважає, що Трампу потрібен швидкий результат, у Тегерана з’являється стимул не поспішати й піднімати ставку.
Експерт Eurasia Group Грегорі Брю, якого цитує WSJ, саме так і описує іранський розрахунок: Тегеран вважає, що Трамп хоче вийти з війни та зосереджений на відкритті протоки, тому діє жорстко. У бізнесі це назвали б переговорною перевагою, створеною розумінням потреб іншої сторони.
Але Іран теж має дедлайн. Санкції, воєнні втрати й американська морська блокада тиснуть на його економіку. Трамп 9 серпня сказав Axios, що США зараз знижують інтенсивність конфронтації й лише частково ведуть переговори, водночас чекаючи, поки економічні проблеми Ірану посиляться. Це спроба показати, що Вашингтон також може чекати.
Так виникає взаємна гра на витривалість. США мають військову й фінансову перевагу, але хочуть стабілізувати протоку та знизити енергетичні ризики. Іран економічно слабший, але має географічний важіль. Його ракети, безпілотники та близькість до морського шляху дозволяють впливати на те, що важливо не лише Америці, а всій світовій економіці.
Масштаб важеля показують цифри EIA. У першому кварталі 2026 року через Ормуз проходило близько 14,6 млн барелів нафти й нафтопродуктів на добу. Наприкінці 2025 року — близько 20,7 млн. Кожна серйозна перерва в такому потоці швидко відбивається на ринках і підвищує ціну політичного рішення.
Попри жорсткі заяви, є й робочий дипломатичний канал. Associated Press повідомляє, що Іран і Оман наблизилися до домовленості про нові морські маршрути. Проте Тегеран наполягає, що це не дорівнює повному відкриттю. Така конструкція дозволяє зберігати частковий рух і водночас не віддавати головний переговорний козир.
Для Трампа питання тепер у дисципліні цілей. Якщо Білий дім погодиться на значний пакет поступок лише за відкриття протоки, це створить враження, що Іран зміг продиктувати умови. Якщо США відмовляться, доведеться жити з ризиком тривалої конфронтації та нестабільності енергетичного маршруту.
Сильна переговорна позиція — це не гучніша погроза, а наявність варіантів. Зараз обидві сторони намагаються переконати іншу, що можуть чекати довше. Трамп робить ставку на економічний тиск. Іран — на ціну Ормузу для глобального ринку. Результат покаже, чий часовий горизонт виявиться довшим і хто першим погодиться зменшити власні вимоги.