Повернення останків Євгена Коновальця із Роттердама показує, як політика історичної пам’яті перетворюється на конкретну державну процедуру. 11 серпня надійшло повідомлення про ексгумацію на цвинтарі Кросвейк. Окремої офіційної заяви про завершення цього етапу на вечір ще не було, але урядовий механізм, який має доставити останки до України, уже затверджений.
Розпорядження Кабінету Міністрів №703-р від 15 липня фактично розкладає процес на окремі адміністративні завдання. Міністерство закордонних справ повинно забезпечити дозволи уповноважених органів Нідерландів, організувати міжнародне транспортування та участь дипломатичних установ у пам’ятних заходах. Міністерство у справах ветеранів і Національне військове меморіальне кладовище відповідають за українську частину, а Міністерство оборони — за військовий церемоніал.
Ця модель важлива тому, що йдеться не лише про перенесення могили. Держава створює стандарт повернення історичних діячів, похованих за кордоном. Перший великий приклад уже відбувся в травні: останки Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник ексгумували в Люксембурзі, перевезли до України й перепоховали на тому самому меморіальному кладовищі.
Після тієї церемонії заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук повідомила, що дозвіл на перепоховання Коновальця вже є. Нідерландський муніципалітет Роттердама підтвердив, що українське посольство зверталося щодо передачі останків із Кросвейка. Тобто політичне рішення Києва спирається на попередньо погоджену міжнародну процедуру.
Коновалець має особливе місце в цій політиці пам’яті. Він був полковником Армії УНР і першим головою Організації українських націоналістів у 1929–1938 роках. Його вбили в Роттердамі 23 травня 1938 року. Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила документи радянської операції, виконавцем якої був співробітник НКВС Павло Судоплатов.
Після вбивства Коновальця поховали в Нідерландах, і його могила десятиліттями підтримувалася українською громадою. Для держави, яка відновила незалежність лише у 1991 році, повернення таких останків означає ще й перенесення центру історичної пам’яті з еміграційних середовищ до власних інституцій.
Саме тому Національне військове меморіальне кладовище стає не просто місцем поховання сучасних захисників. Уряд і президентська команда використовують його також як простір, де вибудовується офіційний пантеон діячів попередніх визвольних змагань. Це рішення має довгострокові наслідки: воно задає критерії, церемоніал і державну відповідальність за наступні повернення.
Після завершення роттердамської процедури залишиться реалізувати українську частину плану — перевезення через кордон, пам’ятні заходи та поховання з військовими почестями. Наступним політичним кроком стане оголошення дати церемонії й того, як держава представить повернення Коновальця суспільству.