Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у проповіді на десяту неділю після П’ятидесятниці закликав вірян твердо триматися єдності Церкви у Христі, слухати її отців і вчителів та уникати спокус. Якщо коротко, він пропонує три орієнтири: знати, навколо Кого об’єднується Церква, перевіряти свою віру досвідом традиції й не дозволяти емоціям або конфліктам збивати з дороги.
У 2026 році десята неділя після П’ятидесятниці припала на 9 серпня. ПЦУ святкувала П’ятидесятницю 31 травня — день, який у церковній традиції називають народженням новозавітної Церкви. Тому тема єдності в середині цього літургійного періоду виглядає цілком логічно.
Що означає «єдність у Христі»? У червні Епіфаній уже пояснював схожу думку через апостолів Петра і Павла. Вони були різними людьми, мали різні біографії та шлях до служіння, але Церква вшановує їх разом. Предстоятель тоді наголосив: Церква не є Петровою чи Павловою, вона є Христовою.
Простими словами, це означає, що навіть дуже авторитетна людина не повинна ставати важливішою за саму віру. Священник, єпископ, богослов або духовний наставник може мати великий вплив, але його слова не існують поза Євангелієм і досвідом Церкви.
Звідси друга частина серпневої проповіді — слухати отців і вчителів. У православній традиції так називають людей, чиє богословське й духовне свідчення було прийняте Церквою та пройшло випробування часом. Це не список «недоторканних знаменитостей минулого», а спосіб пам’ятати, що християнство не почалося вчора і не залежить від одного популярного голосу.
У березні Епіфаній наголошував на значенні правдивого церковного вчення, апостольської традиції та участі в таїнствах. Тобто для нього віра — це не лише особисті емоції. Людина може мати сильне духовне переживання, але все одно має звіряти його з тим, що Церква вважає правдивим і корисним.
А що зі «спокусами»? Тут не обов’язково уявляти лише очевидні гріхи. Спокусою може стати бажання посваритися заради перемоги, поширити неперевірену історію, зробити з чужої помилки привід для приниження або настільки захопитися авторитетом людини, що перестати перевіряти її слова. У церковній мові спокуса — це все, що віддаляє від Бога і руйнує любов до ближнього.
У квітні Предстоятель ПЦУ говорив, що через Церкву вірні перебувають у містичній єдності один з одним і з Христом, а це допомагає їм особисто зростати у вірі. Важлива деталь: єдність тут не дорівнює однаковості. Люди можуть мати різний характер, різний досвід і навіть сперечатися про другорядне, але не повинні втрачати головний центр.
Що це означає в реальному житті? Наприклад, що гучний релігійний допис у соцмережі не варто сприймати як істину лише тому, що його багато поширюють. Або що конфлікт у громаді не стає автоматично боротьбою добра зі злом тільки тому, що сторони використовують церковні слова. Один із сенсів традиції саме в тому, щоб мати довший масштаб для перевірки швидких висновків.
Є у теми і організаційний бік. У липні під головуванням Епіфанія відбулося розширене засідання Архієрейського Собору ПЦУ. Такі події показують, як Церква ухвалює рішення на рівні єпископату. Але недільна проповідь звертається до кожного вірянина і говорить про те, що жоден собор не замінить особистої відповідальності за власні слова, вчинки й ставлення до інших.
Важливо й не плутати послух із відмовою думати. У церковній традиції добрий наставник не просто вимагає виконання, а допомагає людині краще розуміти віру і брати відповідальність за вибір. Саме тому звернення до отців і вчителів можна читати як пораду шукати не найгучнішого коментатора, а того, чиї слова витримують перевірку Євангелієм і спільною церковною пам’яттю.
Єдність при цьому не означає, що в Церкві не може бути запитань або різних оцінок другорядних речей. Петро і Павло, на яких Епіфаній посилався в червні, самі показують різність характерів і шляхів. Спільним для них є не однакова біографія, а Христос. Тому християнська єдність у цій логіці — це не вимога всім говорити однаковими словами, а вимога не робити власну позицію новим центром віри.
Для сучасного читача це також пояснює, навіщо потрібна церковна пам’ять. Коли виникає нова суперечка, кожна сторона легко може оголосити себе єдиною правильною. Звернення до Писання, передання, богослужіння і визнаних учителів створює спільне поле перевірки. Воно не гарантує миттєвої згоди, але змушує аргументувати ширше, ніж особистим авторитетом чи емоцією.
А застереження від спокус нагадує, що навіть правильна тема може бути використана неправильно. Людина може говорити про істину з гордістю, про єдність — із бажанням контролювати, про традицію — щоб не чути іншого. Саме тому духовна пильність стосується не лише змісту слів, а й мотиву, з яким вони сказані. У цьому й полягає особиста відповідальність, яку проповідь залишає кожному вірянинові.
Тож головне з проповіді можна звести до простої схеми. Якщо спільнота втрачає Христа як центр, вона легко починає ділитися на табори навколо людей. Якщо відмовляється від перевіреної традиції, стає вразливою до випадкових учень. Якщо перестає помічати спокуси, навіть правильні слова можуть перетворитися на привід для ворожнечі.
Саме тому три частини заклику Епіфанія працюють разом. Єдність відповідає на питання «з ким ми», церковні вчителі — «як перевіряти шлях», а духовна пильність — «що може нас із нього збити».