Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у проповіді на десяту неділю після П’ятидесятниці закликав твердо триматися єдності Церкви у Христі, слухати настанови її отців і вчителів та уникати спокус. У цій короткій формулі особливо помітна тема пам’яті: сучасний християнин не починає віру з чистого аркуша, а входить у традицію, яку передавали покоління.
Для православ’я поняття «отці Церкви» означає більше, ніж поважні історичні постаті. Це богослови, пастирі й подвижники, чий досвід став частиною спільної церковної пам’яті. Їхні тексти вплинули на мову богослужіння, тлумачення Біблії, рішення соборів і саме розуміння того, що вважається православною вірою.
Епіфаній наголошував на цьому й раніше. У березні, в неділю Торжества Православ’я, він говорив про віру, яку Церква отримала через отців від апостолів. Тоді ж Предстоятель підкреслював значення правдивого вчення і участі в таїнствах. Нинішній заклик «слухаймо настанови» продовжує ту саму лінію: традиція має бути не фоном для урочистостей, а робочим критерієм.
Проте це не означає, що кожен авторитет минулого автоматично стає безпомилковим у кожному слові. Православна традиція сама формувалася соборно — через співвіднесення різних голосів із Писанням, богослужбовим досвідом і рішеннями Церкви. Тому справжня спадкоємність відрізняється від простого копіювання: вона передбачає розуміння того, чому певне вчення було прийняте і як воно пов’язане з центром християнської віри.
Цим центром Епіфаній називає Христа. 29 червня, в день пам’яті апостолів Петра і Павла, він звертав увагу на символічний сенс їхнього спільного свята. Дуже різні апостоли не створили дві окремі Церкви: за словами Предстоятеля, Церква не є Петровою чи Павловою, а залишається Христовою.
Саме цей принцип захищає традицію від перетворення на культ особистості. Учитель важливий настільки, наскільки допомагає побачити Христа, а не себе. І навпаки, пам’ять про великих постатей стає проблемною, якщо вона закриває собою джерело, до якого вони самі намагалися вести.
У квітні Епіфаній описував Церкву як простір містичної духовної єдності людей між собою та з Христом. Він пов’язував цю єдність із можливістю особисто зростати у вірі. Це цікаве поєднання спільного й індивідуального: традиція не скасовує особистого шляху, але дає йому мову, пам’ять і критерії.
Культурна пам’ять працює подібно і поза церковним середовищем. Спільнота зберігає себе не тоді, коли повторює минуле буквально, а коли розуміє, що саме в ньому має передати далі. Мова, пісня, література чи обряд можуть змінювати форму, але їхня тяглість залежить від здатності поколінь пояснювати сенс, а не лише відтворювати зовнішній жест.
Саме тому слова про вчителів у проповіді можна побачити як розмову про відповідальність за спадщину. Вчитель не просто володіє знанням, а передає метод бачення світу. Учень, своєю чергою, не просто запам’ятовує формулу, а має навчитися застосовувати її до нових ситуацій. Так традиція залишається живою і не перетворюється на музейний експонат.
Третя частина серпневої проповіді — уникати спокус — показує, навіщо ці критерії потрібні. Спокуса може приходити не тільки як очевидна моральна слабкість, а й як приваблива ідея, що обіцяє просту відповідь на складне питання. У релігійному середовищі особливо небезпечні ситуації, коли емоційна переконливість починає здаватися доказом істини.
У 2026 році десята неділя після П’ятидесятниці припала на 9 серпня. П’ятидесятницю ПЦУ святкувала 31 травня як день народження новозавітної Церкви. У цьому календарному контексті заклик берегти єдність і пам’ять про вчителів можна побачити як розмову про те, що дозволяє спільноті залишатися собою після моменту її народження.
У липні ПЦУ провела розширене засідання Архієрейського Собору під головуванням Епіфанія. Собори — одна з форм збереження церковної пам’яті й порядку. Але проповідь показує, що спадкоємність не існує лише в документах. Вона живе тоді, коли люди знають, що саме отримали від попередніх поколінь, навіщо це потрібно і як не втратити головне серед нових викликів.
Тож культурний вимір нинішньої проповіді полягає в розмові про передачу сенсу. Традиція, якщо вона жива, не просто зберігає старі слова. Вона допомагає новому поколінню розпізнати в них орієнтири — і водночас пам’ятати, що навіть найшанованіший учитель залишається учнем Христа.