У десяту неділю після П’ятидесятниці Митрополит Київський і всієї України Епіфаній закликав вірян берегти єдність Церкви у Христі, прислухатися до її отців і вчителів та уникати спокус. За календарем 2026 року ця неділя припала на 9 серпня.
Цю проповідь можна прочитати як відповідь на три звичайні питання: що тримає громаду разом, кому варто довіряти у питаннях віри і як не втратити напрям, коли навколо багато суперечливих думок. Відповіді Епіфанія побудовані не навколо складних термінів, а навколо зв’язку між Христом, церковним досвідом і особистою відповідальністю.
Перший орієнтир — Христос. У червні, в день пам’яті апостолів Петра і Павла, Предстоятель ПЦУ звертав увагу на те, що навіть найбільші апостоли не стають «власниками» Церкви. Петро і Павло були різними за характером, біографією і способом служіння, але їхнє спільне вшанування нагадує, що Церква є Христовою. Для сучасної громади це означає просту річ: симпатія до конкретного священника, єпископа чи церковної групи не повинна бути важливішою за саму віру.
Другий орієнтир — досвід попередніх поколінь. Коли Епіфаній говорить про отців і вчителів, йдеться не лише про історичну повагу до давніх богословів. У православ’ї їхні тексти і рішення соборів допомагають перевіряти нові ідеї. У березні Предстоятель наголошував, що правдиве церковне вчення та участь у таїнствах є частиною християнського життя. Тобто віру не пропонується будувати лише на особистому настрої або на тому, хто переконливіше говорить.
Третій орієнтир — уникати спокус. У побуті це слово часто звучить як щось далеке від реального життя. Але в церковному розумінні спокусою може бути й образа, яка перетворюється на ненависть, і бажання довести свою правоту будь-якою ціною, і захоплення людиною настільки, що її слова перестають перевірятися. Саме тому настанова про духовну пильність стоїть поруч із темою авторитету.
У квітні Епіфаній говорив, що через Церкву люди перебувають у духовній єдності один з одним і з Христом, а це допомагає особисто зростати у вірі. Цей акцент важливий для повсякденного життя парафії. Єдність не повинна означати мовчання про проблему. Вона радше задає спосіб, у який проблему обговорюють: без приниження, без перетворення іншої людини на ворога і без відмови від правди.
У липні під головуванням Епіфанія відбулося розширене засідання Архієрейського Собору ПЦУ. Це показує адміністративний рівень церковної єдності — коли єпископи збираються для спільного рішення питань. Але недільна проповідь адресована не тільки єпископам. Вона переносить ту саму тему на рівень родини, парафії та особистої совісті.
На цьому рівні духовна пильність часто починається з дрібниць. Чи перевіряє людина інформацію, яка її обурила? Чи здатна вислухати співрозмовника, якого вважає неправим? Чи не використовує авторитет священнослужителя як аргумент, щоб не пояснювати власну позицію? Проповідь не дає готового переліку відповідей, але пропонує критерій: те, що веде до ворожнечі й самозвеличення, потребує особливої перевірки.
Інший практичний вимір — ставлення до вчителів. Православна традиція шанує духовних наставників, але водночас розміщує їх усередині спільної церковної пам’яті. Це означає, що справжній авторитет не повинен вимагати ізоляції від інших джерел, страху перед запитаннями або залежності від власної постаті. Наставник має допомагати людині ставати відповідальнішою, а не менш здатною до самостійного морального вибору.
У щоденному житті громади ця логіка особливо помітна там, де люди мають різний досвід і різну міру церковності. Хтось звик довіряти авторитету без довгих пояснень, інший ставить багато запитань, третій приходить до храму лише час від часу. Єдність не вимагає зробити цих людей однаковими. Вона вимагає зберегти спільну мову, в якій запитання не сприймається як зрада, а авторитет не звільняється від обов’язку пояснювати.
Саме тому традиція важлива не тільки як пам’ять про минуле. Вона дає громаді спосіб вести розмову тоді, коли особистих симпатій вже недостатньо. Люди можуть по-різному оцінювати ситуацію, але мають спільний набір текстів, образів і духовних критеріїв. Це не усуває напругу, проте зменшує ризик, що кожна суперечка створюватиме новий табір навколо окремої особи.
П’ятидесятницю ПЦУ святкувала 31 травня як день народження новозавітної Церкви. Від цього свята рахуються неділі наступного літургійного періоду. Тому проповідь у десяту неділю після П’ятидесятниці природно повертає до питання, якою має бути спільнота, народжена з віри й спільної молитви.
Для людини, яка не бере участі у внутрішньоцерковних дискусіях, у цьому посланні є зрозуміла практична формула. Не робити з людини абсолютний авторитет. Не відкидати досвід тих, хто пройшов цей шлях раніше. Не дозволяти сильній емоції підмінити совість. І пам’ятати, що єдність у християнському розумінні не є просто відсутністю конфлікту — вона має спільний духовний центр.
Саме тому недільний заклик Епіфанія стосується не лише церковної організації. Він говорить про спосіб бути разом у час, коли будь-яку спільноту легко розколоти образою, страхом або боротьбою за першість. У його формулі відповіддю є не примусова однаковість, а вірність Христу, пам’ять традиції та уважність до власних рішень.