Михайло Федоров після відставки з посади міністра оборони виніс державній системі надзвичайно жорсткий діагноз. В інтерв’ю Reuters він оцінив її ефективність у 5% і заявив, що Україна виглядає так, ніби поступово програє війну. Колишній міністр при цьому не говорить про неминучий крах: на його думку, країна має всі шанси змінити ситуацію, але на ключові рішення лишається кілька місяців.
Федоров пояснює проблему не лише фронтом. Він говорить про корупцію, патронажні мережі, політичну залежність інституцій, відсутність єдиного бачення перемоги й повільне масштабування військових технологій. Його рецепт теж системний: автономні дрони, дешевші перехоплювачі для повітряних атак, власні балістичні спроможності та сенсорна мережа, яка зменшуватиме потребу тримати людей на найбільш небезпечних ділянках фронту.
Але жорсткість цієї оцінки робить неминучим інше питання: що із заявлених проблем вдалося виправити самому Федорову за шість місяців у Міноборони? Він прийшов туди як технократ і реформатор, що мав прискорити державну машину. Частину технологічних і закупівельних змін його прихильники вважали успішними, однак одна з найчутливіших реформ — мобілізації та ТЦК — не була доведена до результату.
25 липня військова омбудсменка Ольга Решетилова розповіла, що її офіс протягом місяців обговорював із командою Федорова реформу територіальних центрів комплектування і надавав конкретні пропозиції. За її словами, дієвих кроків, окрім декларативних заяв, не було, а за пів року реформа фактично не просунулася.
Цей факт не дає підстав автоматично стверджувати, що Федорова звільнили саме за провал ТЦК. Президент Володимир Зеленський пояснював кадрове рішення ширше: Федоров і тодішній головнокомандувач Олександр Сирський не змогли нормально працювати разом, тоді як проблеми на полі бою, у бригадах і мобілізації залишалися. Сам Федоров пізніше сказав, що формально чув причиною конфлікт із Генеральним штабом, але вважав, що на рішення могли впливати й інтереси груп, зачеплені реформами оборонних закупівель.
Особливо помітно, як змінилася його оцінка війни після виходу з міністерства. 23 липня Федоров заявляв, що за час роботи його команди Україна вперше за останні роки почала перехоплювати ініціативу. Він говорив про можливість примусити Росію до миру з позиції сили. Через місяць той самий колишній міністр говорить про поступовий програш і короткий строк для розвороту.
Офіс президента у відповіді Reuters прямо підкреслив цю різницю, заявивши, що на посаді Федоров оцінював перебіг війни позитивно, а після звільнення змінився його статус. Це вже не просто суперечка про військову статистику — це конфлікт двох інтерпретацій того, що відбувається з державним управлінням під час війни.
Паралель із Олексієм Арестовичем виникає саме через поведінку після відставки. Арестович у січні 2023 року після виходу з Офісу президента швидко перейшов до сумнівів щодо гарантованої перемоги. Але його попередня відповідальність була незрівнянно меншою. Федоров сам називав міністра оборони однією з трьох посад, що визначають хід війни.
Тому його нинішня критика одночасно є і свідченням зсередини, і оцінкою власного періоду в системі. Якщо держава справді працює лише на 5% потенціалу, наступна дискусія неминуче стосуватиметься не тільки того, що потрібно змінити тепер, а й того, чому ці зміни не були завершені, коли Федоров мав міністерські повноваження.