Британський альт-фолк гурт The Slow Country, який виник після двох болісних розривів, стрімко перетворюється на одне з найяскравіших явищ сучасної британської музики. Сім учасників, незвичні для інді-гурту інструменти — акордеон і скрипка — та пісні, що поєднують щирість із розмахом, зробили їхні концерти справжньою подією. Цього літа колектив став несподіваним хітом фестивалів Truck і Green Man, де грав перед повними наметами та полями слухачів, які не просто були присутні, а активно слухали й реагували.
Історія гурту почалася з того, що давні друзі Джо Дарлі (вокал, гітара) і Чарлі Сміт (вокал, гітара) майже одночасно пережили закінчення стосунків. «Це був сезон розривів», — згадує Дарлі. Вони разом навчалися в університеті та грали в панк-гурті Paris Syndrome, який, за його словами, навряд чи дав бодай один концерт. Але саме тоді вони зрозуміли, що хочуть працювати разом. Спільна робота над матеріалом виявилася «дуже захопливою», і невдовзі до них долучилися найближчі друзі: Фіннбар Сіммондс (бас), Бен Корт (барабани, вокал), Джина Едвардс (клавіші, акордеон, вокал) та брат Дарлі Джеймс (гітара). Останньою учасницею стала скрипалька Мірен Саммерс, яку знайшли на концерті в манчестерському закладі The Talleyrand.
Попри швидке формування, гурт свідомо не поспішав із релізами. Після створення музиканти два роки відточували звучання на репетиціях і сцені, перш ніж у 2024 році представити дебютний сингл «Walking Song». «Наші перші живі виступи були божевільною сумішшю важких рифів, як-от пісні «This Is Going To Hurt» і «Toadzilla», та повільної акустичної речі у виконанні Чарлі, — розповідає Сіммондс. — Це був справжній хлист». Відтоді учасники виробили чіткий творчий маніфест: «кинути у звук усе, що є». Дарлі пояснює, що любить максималізм, коли задіяні всі інструменти, а мелодії знаходять собі місце в насиченій текстурі.
Особливістю The Slow Country стала не лише музика, а й атмосфера на сцені. «Моя улюблена річ — чути від людей, що це найщиріше, що вони бачили від живого гурту, і що спостерігати, як ми всі веселимося й сміємося на сцені, для них зцілює», — каже Сіммондс. Дарлі додає, що музиканти втомилися від колективів, які поводяться на сцені занадто круто й замкнуто. «Я дуже люблю показувати, наскільки це насправді радісно — бути на сцені», — наголошує він. Ця енергія відчувається у виступах, які захоплюють слухачів і переносять їх у яскраву втечу, забарвлену епічним кінематографізмом ранніх Arcade Fire, розгонистим звучанням The Nude Party і багатошаровою красою Big Thief.
Попри творчий підйом, учасники не приховують складнощів. Семеро музикантів мріють колись заробляти на життя музикою, але поки що, за жартом Дарлі, «працюють у мінус». До того ж гурт розділений між Манчестером, де він народився, і Лондоном. Замість кількох репетицій на тиждень вони збираються раз на два тижні на інтенсивні восьмигодинні сесії. «Це справді живить відчуття хаотичного гурту, зібраного в одному місці. Немає сонячного світла, хтось не дає тобі вийти на перекур», — описує процес Сіммондс. Дарлі додає, що ближче до шостої години втома стає «майже прекрасною» й креативною, хоча до того, за словами басиста, буває «безглуздо: усі кричать і зляться одне на одного, якщо хтось грає не ту ноту».
Попри відстань, учасники активно долучаються до написання пісень, обмінюючись ідеями онлайн, «наче віддалена робота». Хоча матеріал народжується з семи різних голосів і досвідів, музиканти часто звертаються до схожих тем. Це підтверджує й пісня «Right There Inside», яка, за словами Дарлі, торкається глибоко особистих переживань. Утім, навіть коли йдеться про складні почуття, гурт знаходить спосіб зробити це з радістю — настільки, що на концертах навіть «фундаментально зламане» життя звучить як найкращий час у житті.