Польсько-українська суперечка про Волинську трагедію дедалі менше залишається суто двостороннім питанням. 10 серпня маршалок польського Сейму Влодзімеж Чажастий заявив після зустрічі з Русланом Стефанчуком, що вступ України до ЄС вимагатиме переосмислення історії й готовності назвати події на Волині геноцидом — саме так їх офіційно кваліфікує польська сторона.
Для українців, які живуть у Німеччині, це важливо з двох причин. По-перше, йдеться про майбутнє України в європейській системі, частиною якої є Німеччина. По-друге, заява показує, як національні історичні конфлікти можуть входити в спільну процедуру розширення ЄС, навіть якщо вони не записані окремим пунктом у загальних критеріях.
Формально правила членства не змінилися. Кандидат має відповідати демократичним, правовим і економічним вимогам та прийняти законодавство ЄС. Україна вже не просто «очікує перспективи»: переговори відкриті, а станом на середину липня запущено два з шести кластерів — «Основи» та «Зовнішні відносини».
Та Європейський Союз залишається союзом держав. Прийняття нового члена потребує одностайності. Це означає, що позиція Варшави може мати реальний вплив на темп і політичну атмосферу переговорів. Так само, як у Німеччині є власні парламентські та суспільні дискусії щодо розширення, Польща формує свої умови підтримки через національну політику.
Водночас Чажастий не змінив базової стратегічної позиції на протилежну. Він прямо сказав, що підтримує вступ України. У лютому в Києві разом зі Стефанчуком він підписав декларацію підтримки українського членства в ЄС, а на початку червня називав його життєвим інтересом Польщі.
Змінився акцент. У липні польський Сейм одноголосно ухвалив резолюцію, яка вшановує жертв злочинів українських націоналістів і використовує термін «геноцид». Відтак вимога історичного визнання має ширшу парламентську опору, ніж лише позиція однієї політичної сили.
Українська сторона одночасно рухається в практичному напрямку. Влітку на Волині проводили дослідження, пов’язані з ексгумацією та майбутнім перепохованням останків у колишніх селах Острівки та Воля Островецька. Такі роботи мають особливе значення для родин загиблих і можуть бути важливішими для довіри, ніж черговий обмін різкими деклараціями.
Показово, що зустріч у Щавниці відбулася під час відвідин українських дітей, які постраждали від наслідків війни й перебували там на відпочинку. Це додає до політичної суперечки людський контекст: Польща одночасно є одним із ключових сусідів, який підтримує Україну, приймає українців і веде з Києвом дедалі жорсткішу дискусію про пам’ять.
Для української діаспори в Німеччині цей конфлікт варто читати не як доказ «закритої Європи», а як приклад того, наскільки складним є вступ до Союзу. Європейська інтеграція складається не лише з технічного приведення законів до норм ЄС, а й з політичних домовленостей між державами, кожна з яких приносить у переговори власну історію та внутрішню громадську думку.
Чажастий після жорсткої заяви закликав відновлювати довіру й тримати відкритим канал між парламентами. Тому найближчий тест для Києва і Варшави — чи зможуть вони перетворити історичну суперечку з інструмента взаємного тиску на процедуру, де працюють архіви, ексгумації, пам’ять про жертв і політичні домовленості. Від цього залежатиме не лише двосторонній клімат, а й частина українського шляху до ЄС.