Якщо дивитися лише на карту, Росія не виглядає домінуючим виробником урану. У 2024 році на її території видобули 2 738 тонн — близько 4,5% від світового обсягу у 60 213 тонн. Centre for Strategic Advantage пропонує іншу оптику: рахувати не тільки країну походження руди, а й те, хто володіє частками у шахтах та контролює компанії, що ведуть видобуток за кордоном.
За такого підходу російський вплив у 2024 році був близьким до чверті глобальних видобувних потужностей. У базовому сценарії CSA ця частка може зрости приблизно до 36% у 2040 році, якщо погоджені, перспективні та вже розроблювані проєкти запрацюють відповідно до планів. Це не гарантований прогноз. На результат можуть вплинути зміни законодавства, нові інвестори, політика країн, де розташовані родовища, та перегляд партнерських угод. Тобто 36% — це оцінка можливої структури контролю, а не обсяг видобутку всередині Росії.
Ключовою країною є Казахстан. У 2024 році він дав 23 270 тонн урану, або близько 39% світового видобутку. Uranium One, що входить до «Росатома», бере участь у кількох великих казахстанських підприємствах разом із Kazatomprom. World Nuclear Association оцінює закордонний видобуток Uranium One у 5 829 тонн у 2024 році. Географічно це казахстанська сировина, однак корпоративний контроль частково належить російській державній групі.
Африканські проєкти можуть розширити цю присутність, але їхній статус різний. У Танзанії Mkuju River ще розвивається: в липні 2025 року там запустили пілотну установку з переробки, проте промисловий видобуток ще не почався. У Намібії Uranium One проводить геологорозвідку в басейні Аранос. У Нігері в грудні 2025 року компанія підписала меморандум із державною TNUC про дозволи, розвідку та можливі майбутні копальні. Це ще не означає контролю над нинішнім нігерським видобутком.
Для України ця історія має подвійний сенс. Ядерне паливо давно є частиною питання стратегічної незалежності від Росії. Єврокомісія прямо згадує український досвід переходу реакторів ВВЕР на неросійські паливні рішення як орієнтир для держав ЄС. Водночас Україна сама має уранову сировинну базу, хоча її видобуток у 2024 році становив лише 288 тонн. Тому власне виробництво важливе, але не скасовує залежності від міжнародного ринку.
Європа намагається скоротити російську присутність у всьому ядерному циклі через REPowerEU. За попередніми даними Комісії, у 2025 році до ЄС усе ще надійшло майже 2 900 тонн російського урану в збагаченій формі або у складі палива. Побудувати нові потужності конверсії та збагачення швидко неможливо. Так само не можна швидко відкрити нову шахту: потрібні розвідка, ліцензії, інфраструктура та фінансування.
Саме ця повільність робить питання власності важливим. Частка у спільному підприємстві не дає Росії повної влади над країною, де працює шахта, але створює довгостроковий доступ до бізнесу та його виробничих рішень. Якщо Європа замінить російське збагачення, але значна частина природного урану надходитиме з активів із російською участю, залежність просто переміститься на початок ланцюга.
Сценарій 36% варто читати як попередження про те, які рішення потрібні задовго до 2040 року. Казахстан може переглянути партнерства, африканські країни можуть залучити інших інвесторів, а нові родовища — збільшити конкуренцію. Якщо цього не станеться, російська позиція може зміцнитися без різкого зростання видобутку в самій РФ. Для України й Європи диверсифікація означає не лише інше паливо, а й ширше коло власників, шахт і довгострокових постачальників.